Вы здесь

Серпень

У житті автора відомої книги “Як гартувалася сталь” був короткий
період, коли він лікувався на Бердянському курорті. Факт його перебування
в Бердянську давно відомий дослідникам, ще з 30-х років. Але сам факт і
більш нічого. Між тим у місцевому краєзнавчому музеї зберігаються ори-
гінали  чотирьох  листів,  написаних  Миколою  Островським  жительці  ку-
рортного містечка Людмилі Беренфус, з якою потоваришував під час ліку-
вання. Листи ці маловідомі та маловивчені. Принаймні, в музеї Шепетівки,
а з цим містом на Хмельниччині у Островського багато пов’язано, про них
нічого не знають. Немає їх і в трьохтомнику творів та листів письменни-
ка, виданих московським видавництвом “Художня література” у 1956 р.
Першовідкривачем листів можна вважати Івана Марченка, тодішньо-
го викладача Бердянського педагогічного, а пізніше Харківського політех-
нічного інституту. Ця людина понад 30 років збирала матеріали стосовно
життя та діяльності Островського.
Уперше Марченко почув про перебування Островського на курорті від
бердянського художника Якова Хаста ще у 30-ті роки минулого сторіччя.
Останній розповів Марченку про знайомство Люсі, молодшої дочки профе-
сора Володимира Беренфуса, який був головним лікарем курорту, з Остров-
ським. Марченку пощастило віднайти архівні документи про перебування
Миколи Островського у Бердянську та розшукати Л. В. Беренфус, яка збе-
регла кілька листів письменника.
В  архівних  матеріалах  Бердянського  курортного  управління,  які  збе-
рігалися  в  м.  Жданові  (зараз  –  м.  Маріуполь,  ці  документи  під  час  Вели-
кої Вітчизняної війни загинули), І. Й. Марченко наприкінці вересня 1939 р.
знайшов табель щоденного обліку хворих. З цього документа видно, що М.
Островський прибув на курорт 9 серпня, а виїхав 15 вересня 1922 р.
Це дає змогу встановити точну дату перебування М. Островського на
лікуванні в Бердянську.
До Бердянська М. Островський прибув дуже хворим: ноги у нього роз-
пухли, ходити міг лише на милицях. Головний лікар курорту В. П. Беренфус
з усіх сил намагався допомогти хворому юнакові. Якось у сімейному колі він
розповів про те, що у них в санаторії є тяжкохворий, проте, сильний духом
юнак,  з  цікавим  життям.  Шістнадцятирічна  дочка  була  дуже  вражена
цією  розповіддю  та  попросила  батька  познайомити  її  з  Миколою.  Вони
швидко знайшли спільну мову та потоваришували.
Часті зустрічі і розмови з лікарем, дружні відносини та спільне читан-
ня і обговорення книжок з Люсею, гарне тридцятивосьмиденне лікування,
добре харчування, Азовське море та чисте повітря благотворно вплинули
на стан здоров’я Островського. Він почав ходити вже без милиць.
Виїхавши з Бердянська, М. Островський протягом двох років не поривав
зв’язків з цим містом, листувався з Л. Беренфус. Людмила Володимирівна
більше  30  років,  незважаючи  на  тяжкі  дні  блокади  Ленінграда  в  період
Великої  Вітчизняної  війни  та  скрутні  місяці  евакуації,  зберігала  чотири
листи М. Островського, а згодом погодилася передати їх до Бердянського
краєзнавчого музею.
Деякі з висловлених у листах ідей згодом віднайдуть своє відображення
в романі “Як гартувалася сталь”. Дослідники епістолярію М. Островсько-
го вважають, що саме в історії стосунків героїв роману Павки Корчагіна
та Тоні Туманової знайшла втілення зворушлива дружба письменника та
Л. Беренфус.
З епістолярної спадщини М. О. Островського ми знаємо, що в десятках
листів до редакцій газет і видавництв, просто до читачів він навдивовижу
наполегливо протестував, коли Павку Корчагіна ототожнювали з автором
роману “Як гартувалася сталь”. Він просив розцінювати як художній твір,
а не як документ про життя Миколи Островського. І листи до шістнад-
цятирічної Люсі Беренфус адресував ще не автор роману “Як гартувалася
сталь”.  На  той  час  Микола  Островський  був  просто  недавнім  червоним
кіннотником, “старим комсомольцем”, ватажком на будівництві вузькоко-
лійки в Боярці. Але за скупими рядками цих чотирьох невеличких листів, на-
дісланих до Бердянська, вже чітко проступає майбутній Павка Корчагін.
Сьогодні  меморіальна  дошка  на  одному  з  корпусів  санаторію  “Бер-
дянськ” нагадує про перебування у нашому краї автора одного з найпопу-
лярніших романів радянського періоду. Тому і не дивно, що багато вулиць,
закладів культури, в т.ч. і бібліотеки нашої області, носять ім’я видатно-
го письменника.
Література
Бердянску – 180 : к 180-летию основания города Бердянска. – Бердянск
: Бригантина –  Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 362 с. : ил. – Из содерж.
: Город Бердянск – столица азовских здравниц : [в т. ч. о пребывании Н.
Островского на лечении в Бердянске]. – С. 100.
Гаев Ю. “Бердянские письма” Николая Островского // Гаев Ю. 25+15.
– Запоріжжя, 2005. – С. 19–26 ; Суббота плюс. – 2004. – 30 сент. (№ 40).
– С. 14.
***
Лола І. “Пиши мені тільки правду...” : [листи М. Островського до Бер-
дянська до Л. В. Беренфус] // Півден. зоря. – 1989. – 9, 12 верес.
Лола І. Тоня Туманова та інші // Півден. зоря. – 1989. – 30 верес.
Соловей П. “...Пишите мне только правду” : письма из прошлого : [о
переписке Н. Островского с Л. Беренфус, дочерью главврача Бердян. курор-
та] // Нева. – 1986. – № 9. – С. 177–180.
14.08 - 25 років (1987) від дня заснування біологічного факультету ЗДУ;
15.08 - 20 років (1992) учбово-виховному соціально-педагогічному комплексу “Січовий колегіум” (м. Запоріжжя);
Природа     увійшла     в     життя     художника-
пейзажиста  Леоніда  Фащенка  з  дитинства,  яке
пройшло на мальовничих берегах Дніпра в Запоріж-
жі. Саме Дніпро-Славутич і став основною темою
його творчості. Л. Фащенко палко закоханий у кра-
су Запорізького краю. На його картинах ми бачимо
місця на дніпрових берегах, добре знайомі всім запо-
ріжцям. Дивлячись на картини художника, мимоволі
згадуєш все, що сказано й написано про Дніпро: пое-
зію Тараса Шевченка, поетичну прозу М. В. Гоголя...
Леонід  Григорович  Фащенко  народився  в  1937
році в м. Запоріжжі. Потім було навчання у Дніпропетровському худож-
ньому училищі (1952–1957), служба у лавах Радянської Армії (до 1960 р.).
Вся подальша доля та творча біографія майстра пов’язана із Запоріж-
жям. Уже з перших кроків своєї мистецької діяльності Леонід Фащенко
проявив  себе  як  здібний  і  своєрідний  пейзажист.  Художник  –  учасник
багатьох обласних і республіканських виставок, за результатами яких
його 1966 року прийняли в члени Спілки художників СРСР.
Леонід  Фащенко  –  художник  ліричного  пейзажу.  Головне  для  нього  –
передати настрій, стан природи. Композицію пейзажів художник урізно-
манітнює, обираючи різні точки зору, інколи згори, наче з пташиного лету,
що дозволяє передати повніше візуальний простір. Саме такий прийом за-
стосовується у найбільш вдалих творах майстра – „Великий Славутич”,
„Береги  острова  Хортиця”,  „Присмерки  над  Дніпром”.  Його  живопис
струмує барвами, які мають безліч відтінків. Зберігаючи пленерність у пе-
редачі світла й повітря, художник досягає гармонійної цілісності й величі
метафоричності.
Творчий  доробок  художника  досить  значний.  З  роками  виросла  його
живописна майстерність, чітко проявилася індивідуальна манера, визна-
чилася улюблена тема – природа рідного краю. Майстер продовжує плідно
працювати.
Література про життя та діяльність
Фащенко Л. Г. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя,
1987. – [7] с.
Фащенко Л. Г. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя,
1977. – [9] с.
***
Запорізька  організація  Національної  спілки  художників  України  /  ред.
І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. : іл. – Із змісту :
Фащенко Л. Г. – С. 166–167.
Незгасна пам`ять Перемоги. Живопис : каталог / Запоріз. худож. музей
; І. М. Ласка. – Запоріжжя : Б. в., 2003. – 20 с. : 2 л. іл. – Із змісту : Фащенко
Л. Г. – С. 10.
Художники Запоріжжя. Живопис : каталог / Запоріз. худож. музей. –
Запоріжжя, 2002. – 50 с. : іл. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 29–31.
Українські радянські художники : довід. – К. : Мистецтво, 1972. – 563
с. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 477.
Латанський С. Про рідний край // Комсомолець Запоріжжя. – 1987. – 5
верес. – С. 8.  
Васильев С. С любовью к родному краю // Индустр. Запорожье. – 1987.
– 6 сент.       
Микола Андрійович Лемешко народився і зростав у надзвичайно бідній
родині. Мама та бабуся були найріднішими і найближчими. Батьківсько-
го тепла, турботи і чоловічої підтримки він, на жаль, не пізнав. Рідні,
як могли, ростили і підтримували Миколине уміння намалювати все, що
бачив довкола. Тоді, наприкінці 50-х – початку 60-х років, ніхто й не ду-
мав, що звичайний хлопець з Вербового, що на Пологівщині, стане відо-
мим художником.
По  закінченні  школи  Микола  поїхав  до  Запоріжжя,  щоб  навчатися  у
художній студії. Коштів на проживання не мав і тому одночасно працю-
вав. Згодом закінчив художньо-графічний факультет Одеського педінсти-
туту. Відслуживши в армії, разом з дружиною Микола їде до Узбекистану,
вчителює у Навої і продовжує писати картини. Бере участь в обласних,
згодом республіканських виставках, за результатами яких Лемешка при-
ймають до Спілки художників Узбекистану.
Згодом Микола Андрійович повертається до Запоріжжя, бере участь
в численних республіканських і всесоюзних виставках, стає членом Спілки
художників України.
На  полотнах  художника  присутні  відчуття  вічності,  безмежності
Всесвіту  і  одночасно  щира  любов  до  простої  людини.  Він  невпинно  пра-
цював. Навіть на відпочинку у рідному селі вже рано вранці односельчани
бачили його з олівцем чи пензлем десь у мальовничому куточку природи.
У 1984 році до Миколи Лемешка приходить заслужене визнання – його
приймають у члени Спілки художників СРСР. Дві його картини виставлені
у Третьяковській галереї у Москві. Здавалося б, митець повинен бути задо-
воленим. Та творча робота М. Лемешка характерна тим, що супроводжу-
валася  вимогливою  самооцінкою,  сумнівами,  пошуками  нових  форм,  тем,
сюжетів. На жаль, у таких людей життя завжди складне, а для Миколи
Андрійовича воно ще обтяжилося невиліковною хворобою. Художника не
стало, коли йому ще не виповнилося і 32 роки.
Література про життя і діяльність
Лемешко  Микола  Андрійович  //  Запорізька  організація  Національної
спілки художників України. – 1962–2007. – Запоріжжя, 2007. – С. 201.
Саранча І. Його багатством були лише картини / І. Саранча, Л. Сково-
родка // Пологів. вісті. – 2002. – 12 жовт. – С. 2.
Кияниця І. Пам’ять про художника жива і буде жити / І. Кияниця //
Пологів. вісті – 2002. – 12 жовт. – С. 2.
26.08 - 45 років тому (1967) розпочалася промислова експлуатація Запорізького залізорудного комбінату;
Володимир   Васильович   Шкаран   народився   28
серпня 1937 року в селі Мала Токмачка Оріхівського
району. У роки служби у лавах Радянської Армії в м.
Львові на сільського богатиря звернув увагу заслуже-
ний тренер СРСР з греко-римської боротьби Павло
Васильович Козин. Так 1957 року Володимир Шкаран
став борцем. Він просто закохався в цей гарний та
мужній вид спорту.
Демобілізувавшись  з  армії  в  1961  році,  Володи-
мир приймає запрошення тренера запорізького “Ди-
намо”  Едуарда  Кляхіна  переїхати  до  Запоріжжя  і
не пожалкував про це. Цей дует виявився плідним. За роки своїх виступів
Володимир  Шкаран  двічі  ставав  призером  чемпіонатів  СРСР,  1967  року
увійшов до числа лідерів ІV Спартакіади народів СРСР у важкій вазі, був
дев`ятикратним призером Центральної ради ДСТ “Динамо”, переможцем
та  призером  найпрестижніших  міжнародних  турнірів  в  Будапешті  та
Празі. Упродовж 7 років був членом збірної команди СРСР у важкій вазі.
Маючи відносно невелику вагу (105–106 кг), Володимир Шкаран на рівних
боровся з борцями, які належали до світової еліти, чемпіонами Олімпій-
ських ігор, світу та Європи: Йоганесом Коткасом, Анатолієм Парфьоно-
вим, Анатолієм Рощіним, Іштваном Козмой, Миколою Шмаковим, Пете-
ром Кментом та ін. За високі спортивні результати на міжнародній арені
майстру спорту СРСР з греко-римської боротьби та боротьби самбо Во-
лодимиру Васильовичу Шкарану було присвоєно високе звання – майстер
спорту СРСР міжнародного класу.
Закінчити спортивну кар`єру із-за серйозної травми довелося в 34 роки.
Потім була служба в МВС. Тривалий час працював в обласній школі міліції,
готуючи дільничих міліціонерів.
Зараз заслужений ветеран спорту, підполковник МВС у відставці В. В.
Шкаран знайшов себе на поетичній ниві. 2009 року побачила світ збірка
віршів, у якій автор оспівує один із найкрасивіших видів спорту – спортив-
ну боротьбу та своїх товаришів по килиму. Збірка – своєрідна антологія
класичної боротьби в Запоріжі та Україні:
Наша жизнь на победу
должна быть настроена,
А, побеждая,
Мы утверждаем,
как личность, себя.
У червні 2011 року відбулася презентація нової поетичної збірки “Про-
должаю полет...” Ця назва дуже символічна, бо зупинятися на досягнуто-
му В. В. Шкаран не має наміру.
Окремі видання
Шкаран В. Не угаснет никогда.. : [поэтич. сб.] / В. В. Шкаран; Влади-
мир Шкаран. – Запорожье : Дикое Поле, 2009. – 175 с.
Література про життя та діяльність
Смирнов В. Об авторе : [биография В. В. Шкарана] // Шкаран В. Не
угаснет никогда... – Запорожье : Дикое Поле, 2009. – 175 с.
Смирнов В. Борцовская “кухня”. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 230
с. – Из содерж. : [В. Шкаран]. – С. 26, 68, 147, 152, 167–169, 224.
***
Кирбятьев А. Выбор // Закон і право. – 2009. – 23 лют.(№ 1). – С. 6.
Харченко Ю. От него пятились борцы Союза и Европы, Москва не хо-
тела видеть его в чемпионах, а он строит лучший спорткомплекс МВД в
СССР и пишет стихи // Подробности. – 2004. – 2 дек. – С. 20–21.